Історія школи. Межиріч – це мальовниче село, яке знаходиться між річками Россю і Росавою. Воно має давню і багату історію. Тут багато років тому жили мисливці на мамонтів. А в часи Святослава Межиріч називався Товарів. І напровесні 1191 року князь Гліб заскочив половців коло Товарова на Росі й отримав над нападниками славну перемогу. Бував у Межирічі і Тарас Шевченко.    

    Це моє рідне село. Тут я народилася і виросла, тут пішла до першого класу, а зараз закінчую одинадцятий. Скоро я попрощаюся зі своєю рідною школою, де пройшло моє дитинство.  Про неї мені і хочеться розповісти  як про одну з найдорожчих серцю сторінок книги життя нашого села.

Межиріцька школа височить на пагорбі в самому центрі села. Як перлина до перлини на вишуканому намисті, так рік за роком нанизані на срібну нитку будні нашої школи. Скільки дитячих очей бачили її вікна, скільки дитячих голосів чули її стіни… Вона як добра матінка збирала щороку під своє тепле крило своїх пташенят – вихованців. Навчала, любила, виховувала, благословляла в далекі світи. ЇЇ вихованці – це її слава і гордість. І як би далеко вони не були, в які б неблизькі світи не заносила їх доля, та в своїх думках і спогадах вони завжди поруч з нею, рідною і дорогою.

Школа – це чарівний храм знань, це колиска дитинства і юності випускників різних поколінь. Наша школа незвичайна: в ній є душа - душа тих, хто кращі роки свого життя віддав улюбленій справі – навчанню дітей; душа тих, хто в ній навчався; душа батьків, які прожили разом з дітьми ще одне шкільне життя; душа тих, хто сьогодні не стоїть осторонь шкільних проблем.

Дбайливо виплекані вчителями паростки добра, тепла, любові проростають в дитячих серцях і міцніють на життєвих перехрестях. Летять роки, але наша школа не старіє, вона відроджується і поповнюється з кожним вереснем.                       

А починалося все так…

До 1917 року у Межирічі була двокласна та церковно-приходська школа, в них навчались діти з навколишніх сіл,  працювало 4 вчителі. Потім  школа містилася в трьох приміщеннях: хаті священика, єврейській синагозі і при сільраді. У двадцятих роках ХХ століття в школі навчалося 100-112 учнів, працювало 3-4 вчителі. На Зароссі, частині  с. Межиріч, в одній із хат навчались діти молодших класів із числа заросян. У 1930 році  учні навчались у приміщенні колишнього багатого купця Шия, яке було побудовано у 1869. Було організовано 7- річну трудову школу колгоспної молоді.  З’явилися вчителі мови, математики і фізики, історії та географії (серед них Ковпик І.Т., Мінченко Д.С., Приліпко Я.С.). Важкого 1933 року 7 клас закінчили два десятки юнаків та дівчат. З них згодом стали вчителями  Яків Барабоха, Надія Гуцаленко, Надія Попович, Володимир Майченко. Олександр Барабоха став викладачем педінституту, Микола Дудченко – моряком, учасником матроського ансамблю пісні і танцю. Усім своїм випускникам школа дала путівку в життя. Коли з 1935 року починає формуватися середня школа і в старих приміщеннях було тісно, на допомогу своїм односельцям  прийшов  Т.К.Черепин. 

  1939   рік  став  знаменним  для  жителів  Межиріча.   За  сприяння    депутата Верховної Ради УРСР Т. К. Черепина  (1907 – 1941) було побудовано нову школу.  З бюджету виділили  100 тисяч карбованців на будівництво школи.                                                                    В 1941 році, 34-х річний бригадний комісар, заступник командуючого вісімнадцятою армією поліг на полі бою на запорізькій землі. Його було поховано в братській могилі в районі села Вершина Друга, яке пізніше в честь похованих комісарів   було перейменоване в с. Комісарово.            

Перед війною в школі працювали 15 вчителів: Підлужний М.П.- перший директор, Ріхтер Є.Г., подружжя Гойків, Козуб Т.Т., Козуб Х.М. та ін. Страшні жорна сталінських репресій 30-40-х років вирвали з учительського колективу Нетренка Семена Максимовича – завідуючого початковою школою, який прекрасно грав на музичних інструментах, до арешту мав чималу бібліотеку. Він 10 років відбував покарання на Соловецькому острові. Така ж доля чекала і Делікатного Гаврила та Стельмашенка Павла Якимовича. А школа продовжувала працювати. Перед війною вісімдесят  випускників отримали атестати зрілості. 

Війна! Чорним крилом торкнулася вона тебе, рідна школо. 

Багато часу вже минуло з того дня, але твоя пам'ять до цих пір зберігає сльози, біль, відчай, які принесла з собою Велика Вітчизняна війна і, ні у кого не запитавши, заволоділа людським життям. Тепер саме вона вирішувала, кому вмирати, а кому бути вигнаним до Німеччини, війна забрала на фронт і твоїх дітей. Багато хто з них не повернувся додому, в рідний Межиріч. По-звірячому була розстріляна Радченко Федора Романівна, вчителька початкових класів, разом з сільськими керівниками  влітку 1943 року в одному з Канівських ярів.

Але не лише  твої сини та дочки, люба школо, постраждали від жорстокості ворога. Ти теж відчула її, коли ворог плюндрував твої світлі класи, перетворивши їх на конюшню, топтав тебе своїм важким загарбницьким чоботом.

Тернистим шляхом прийшлося також пройти Вірі Мусіївні Швець. Молода вчителька  була відправлена на чужину, у далеку Німеччину. Вона з болем ділиться своїми спогадами: 

         «Потрапили ми до великого промислового міста Есен. Тих, хто мав освіту, забирали працювати на заводи, інших відправляли працювати на ферми заможних селян. Я працювала на заводі електровиробів в місті Відіа. Жили в таборі, що мав 10 бараків, по 200 чоловік у кожному. Робота була тяжкою, працювали по дванадцять годин на добу.

         У 1943 році Німеччину почали бомбардувати. Назавжди мені врізалося в пам’ять слово “Аларн”, що означало “Тривога!”. Від бомбардування ми ховалися у траншеях. Весною 1945 року в місто ввійшли американці і англійці. Відразу з’явилася організація, що  займалася вивезенням невільників із Німеччини. На вантажних машинах українців довезли до кордону, звідки на поїзді я приїхала до Києва, а потім по Дніпру до Канева. 14 жовтня 1945 року я знову побачила своє рідне село.»

           Довгий час В.М.Швець пропрацювала у рідній школі, віддаючи учням всю свою ласку і любов.

                                                               В.М. Швець з учнями першого класу  Межиріцької  СШ 

Після визволення с. Межиріч від німецько - фашистських загарбників  у 1944 році школа знову розпочала свою роботу. В ній навчалося 575 дітей. Дуже багато праці учнівської і учительської довелося затратити, щоб упорядкувати вкрай заросле кущами та бур’янами за роки війни подвір’я школи і перетворити його на спортивний майданчик, пришкільний сад, квітник. На відбудові школи багато працювали в перші післявоєнні роки її директори школи :  Хорольський Л.П. (1944- 1946 р.),  Гутник П. П. ( 1946 – 1950 р.),  Мінько І.С.( 1950 – 1966 р.), вчителі Лютий І.С., Горьова П.О.,Краснощок Н.Г. Неухильно зростала матеріальна база школи: було створено навчальні кабінети, бібліотеку. До послуг учнів також стали майстерні по обробці дерева і металу.

Директорами нашої школи були: Хорольський Л.П. (1944- 1946), Мінько І.С. (1950 – 1966),  Дерев’янко М.О(1966 -1970),    

У 40 - 70 роках  підготовку молодого покоління до життя здійснював педагогічний колектив, що складався в основному з односельців, серед яких було багато випускників рідної школи. Ветеранами праці тут стали, пропрацювавши 25-35 років,  Забара М.І.,  Іщенко Г.М.,  Чамата М.В., Литюк С.Г., Литюк Г.М., Шиленко Г.К., Міщенко Н.М., Барабоха Я.С., Дорошенко Г.Д., Шиленко О.І., Угнівенко В.П., Смоловий С.С., Угнівенко З.П., Фурса В.Т. Вчитель-методист Н.К.Тищенко та Угнівенко В.П. удостоєні високих урядових нагород - ордена Трудового Червоного прапора та «Знак пошани».

                                                              

Щоденна  праця,  щоденний  творчий  пошук  –  така  вже  учительська  доля. Вчитель історії Вовкодав Ф.І. все своє життя присвятив

вивченню   історії  нашого  села.  Cпираючись   на  різні історичні джерела (архівні матеріали, періодичну пресу,  наукові  праці ), а  також   спогади  старожилів села,  він разом  з  краєзнавцями  школи створив цікаву розповідь про одне із мальовничих сіл нашої України.

    Ми маємо вчительські династії – це династія Шиленків, Мірошниченків.

«Не забувай стежину ти до батьківської хати,

І пісню, що колись співала мати,

Щоб сум не оселився у очах.» - такі вірші написала про свою сім’ю Наталія Василега (Мірошниченко), завуч Конончанської загальноосвітньої школи І – ІІ ступенів.

Дійсно, гордість вчителя – в учнях, в проростанні зерна, посіяного ним. Саме педагог допомагає побачити нам, який дивний світ, відчути всі його таємниці і тонкощі, зрозуміти, що є найголовніше в житті, до чого потрібно прагнути, щоб стати щасливим. А ось старовинна східна мудрість свідчить: «Гармонії і успіху можна досягти тоді, коли просиш у долі тільки необхідне». 

    Світлана Жолоб  писала вірші, які не залишали байдужою жодної людини, яка хоч раз читала  її збірки віршів . Захоплюєшся її  талантом, і це твоя учениця, школо. 

Закінчивши Межиріцьку середню школу із золотою медаллю без вагань вступає до Київського національного університету імені Тараса Шевченка, який закінчила у 1970 р.  Автор книжок поезій «Ярославна (1969), «Сонячні пагорби» (1982), «Дерево життя» (1986) та збірки перекладів вибраних творів класика сучасної грузинської поезії Анни Каландадзе «Високе небо Грузії» (1987). Перекладає з грузинської, іспанської, німецької, литовської, слов’янських та інших мов. Член Національної спілки письменників України. Лауреат  премії імені  Максима Рильського в галузі художнього перекладу.

    Поет, прозаїк, перекладач Дмитро Чередниченко – автор численних поетичних книжок; українського букваря “Материнка”, шкільних читанок “Ластівка”, “Біла хата”, “Писанка” , “Зелена неділя”, тритомної читанки-хрестоматії для дошкільнят “Український садочок” ( у співавторстві з Галиною Кирпою).Д. Чередниченко – член президії Національної спілки письменників України, керівник літературного об’єднання “ Радосинь”, лауреат літературної премії ім. М. Рильського та премії ім. П. Чубинського.

Олекса Стельмашенко друкувався в “Дніпровій зірці” (Канів),  “Друзі читача”,  “Вітрилах”,  “Ранку”, Радоні”, а найбільше – в “Живій воді”. Вся поезія поета пронизана великою любов`ю до рідного  села, з великим натхненням описує він річку Рось, яка протікає в нашому селі і впадає у Дніпро. 

         Межиріцька школа гордиться своїми славними вихованцями. Серед них також:

Попович Євген Оксентович - член спілки письменників України. Він плідно працював в галузі перекладу. В його перекладі з німецької вийшли твори Лессінга, Гофмана, Г. Гейне, Т. Манна і багатьох інших.

Гвоздик Семен Савович – заслужений вчитель України. В повоєнні роки директор однієї з київських шкіл. 

Ніколенко Марко Павлович – Герой Соціалістичної Праці, в минулому директор одного з цілинних радгоспів. 

Дудченко Микола Олександрович - командир партизанського загону ім. Шевченка, який діяв на Канівщині. 

Підтикан Яків Петрович - командир місцевого партизанського загону ім. Боженка. В післявоєнні роки кандидат сільськогосподарських наук, тривалий час працював у Київській сільськогосподарській академії.

Цьому списку немає кінця. За 72 роки з-під твого материнського крила випурхнули в світло тисячі талановитих  людей. Часто вони збираються в рідній школі і згадують щасливе юнацьке життя. А ти радієш за них, за те, що не забувають тебе.

Ось так дивишся і розумієш, що 72 – це такий вік, коли вже багато зроблено, багато знаєш і можеш зробити ще більше. Є нові мрії, нові плани, які потрібно втілювати в життя. Тепер нашу школу очолює  Микола Степанович Дорошенко. Тут працює 22 вчителі, з них вищу категорію мають – 2, вищу категорію,звання «Старший вчитель» - 4, вчителів-методистів -  6.

       Уже два роки, як я стала Президентом школи, очолюю  шкільний парламент «Імпульс», в якому працює шість міністерств з різних напрямків діяльності. Кожного року у жовтні в школі проходить День самоврядування. Цілий день навчально-виховним процесом керує учнівське самоврядування: уроки проводять учні, вони ж заміняють вчителів та адміністрацію. Шкільний парламент дуже серйозно ставиться до виконання режиму дня, вирішує виробничі питання, проводить анкетування, де з’ясовує, що вдалося в день самоврядування, а над чим ще треба попрацювати.